Поняття і зміст джерел конституційного права

Джерело права - це форма (спосіб) існування правових норм, явка перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права"). Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права - явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших - в письмових актах - документах. Світова практика знає чимало джерел права. Це - акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно - систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

Важливе значення має вирішення питань про характер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.

Розуміння джерел конституційного права, як зазначив відомий французький правйик-конституціоналіст М- Прело, не є повним, якщо вони ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись також до минулого1.

Чи можна говорити про історію українського конституційного права? Так, першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сфо-рмував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 p., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 p., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

По-різному оцінюють генезис конституційного права і його норм представники різних правничих шкіл, серед яких ряд українських науковців - С Шелухін, Н. Па-дієнко, С Дністрянський, В. Старосольський, О. Ма-лицький.

Так, представник історичної школи Н. Палієнко вважав, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об'єктивній внутрішній необхідності і в своїй основі опирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту появи її на історичній сцені1. Конституція, стверджує С Шелухін, виходить з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, прагнень й ідеалів народу. Норми права, таким чином, є похідними від звичаїв і традицій. Ось чому до законодавця ставиться цілий ряд вимог. Акти законодавства, пра-вотворення є лише констатацією дійсного стану речей. Законодавець має досконало знати історію свого народу, його традиції, звичаї, сподівання та ідеали, міжнародні зв'язки. Лише опираючись на них можна творити реаль-но діюче конституційне право, яке має стати серцеви-ною національного права.

Представники позитивістської школи права вважають, що джерелом норм конституційного права є позитивне (прийняте державою, писане) право, яке встановлюється і примусово захищається державою. Будь-яка норма права, як стверджував родоначальник позитивізму Р. Ієрінг2, є відображенням, втіленням боротьби різноманітних потреб та інтересів у суспільстві. Конституційне право, відповідно до цього тлумачення, - це за-хищений державою інтерес, результат перемоги сильнішого інтересу чи продукт компромісу різних інтересів.

Б. Чичерін, російський політичний діяч і науковець, вважав, що джерелом конституційно-правових норм є держава, саме вона творить право, забезпечує розумне співвідношення незалежних воль суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, держава - всемогутній феномен: вона виникає поза правом, є його джерелом і ніяким чином не зв'язана з правом.

Цілком очевидно, що ідеї позитивістської школи були взяті на озброєння радянським конституціоналізмом, причому особливий акцент робився на таких постулатах, як класова боротьба, фетишизація держави, диктатура пролетаріату. Вважалось, що тільки держава творить і реалізує конституційне право, причому таке право має обов'язково бути писаним. З огляду на це принципово заперечувалась можливість існування (використання) конституційно-правових звичаїв, договорів, прецедентів, судових звичаїв. В науці конституційного права було поширено твердження, що його норми - це результат пра-вотворчості держави, що всі вони є державними припи-сами, які встановлюються і охороняються державою, що воля держави складає їх зміст. Тому ніякої мови не мог-ло бути про безпосередню правотворчість народу, про акти референдуму, конституційно-правовий договір як джерела конституційного права. З іншого боку, акцент на безмежній могутності держави об'єктивно обумовлю-вав факт незадовільного закріплення статусу особи, її взаємовідносин з державою, вузькість і обмеженість її конституційних прав.

Безперечно, роль держави (особливо в сучасних умовах) у творенні й реалізації конституційного права не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Головне тут - дотримання "міри".

З точки зору соціологічних теорій права, конституційне право є наслідком певних соціальних зв'язків (станів): генезисом конституційних норм є різноманітні соціальні інститути як автономні соціальні утворення; природу конституційних норм треба виводити з "соціальної солідарності людей" (Л. Дюгі).

Марксистсько-ленінська концепція конституційного права ґрунтувалась на безапеляційному твердженні, що право - це вираження волі пануючого класу, яка піднята до закону і визначається матеріальними умовами існування цього класу, а державне право - це знаряддя пануючого класу, засіб втілення в життя політики сили, реалізація гасла: "Боротьбою здобувається право".

Представники політологічної школи права вважають, Що право, в т. ч. конституційне, є засобом політичного регулювання суспільного життя, важливим інструментом здійснення політики (закон є політична міра, є політика). Це стосується, насамперед, конституції, яка розцінюється ними як явище політичне, засіб політичного керівництва суспільством. Англійський політолог П. Бром-хед зазначав: "Конституція становить собою звід правових норм і звичаїв, які визначають і регулюють політичні відносини", виступає одним з аспектів політичної системи, яка є більш широким поняттям1.

Таким чином, визначити і систематизувати усі витоки конституційного права досить непросто, розглянуті нами теорії свідчать: в кожній із них є своє раціональне зерно.

Спільною для всіх шкіл (теорій) є проблема інтересу. Суспільство пронизане, наповнене інтересами різноманітних соціальних груп, узгодження і реалізація яких є змістом життєдіяльності суспільства. Це досягається різноманітними засобами й методами, в тому числі примусовими, оскільки далеко не всі інтереіси можуть бути узгоджені добровільним чином. Треба визнати, що такі методи мають право на життя, однак домінуючими, всеосяжними вони бути не можуть, бо це спричинить нестабільність в державі, виникнення соціальних конфліктів. Треба шукати компроміс, консенсус, тим більше, що правова норма - це погоджений інтерес, результат компромісу. 1 роль держави, а відтак і конституційного права, в цьому процесі незаперечна, право формалізує результати, формулює їх у вигляді відповідних норм.

Соціальна злагода, соціальний консенсус - мета і ціль молодого українського суспільства; це відповідає ментальності українського народу, його прагненню зберігати територіальну цілісність і єдність, його намаганням уникнути силового вирішення соціальних конфліктів, його ставленню до інтересів некорінних національностей. Все це має стати основою конституційного права України, головне соціальне призначення якого - реалізація ідеї соціальної злагоди.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя - надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відйосини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. 1 це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.

Об'єктом конституційного права є політика, яку, звичайно, розглядають як відносини класів і соціальних груп щодо державної влади. Основним змістом політики, як вже зазначалося, є здійснення влади. Акти, в яких акумулюються політичні рішення, що приймаються в процесі здійснення влади, мають виняткове, принципове значення. Вони є предметом спеціальної уваги законодавця. їм притаманний особливий механізм реалізації, особливий характер відповідальності суб'єктів конституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність є різновидом політико-правової відповідальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалізується в правових актах, - надзвичайно складне соціальне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші фактори. Воля - це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Психологічний аспект джерел конституційного права має особливе значення. За допомогою таких джерел воля та інтереси суб'єктів конституційного права стають загальнообов'язковими, стають законом, який в подальшому визначає волю й поведінку вже інших суб'єктів.

Втілити волю в закон - це означає надати конкретній волі загальнообов'язкового характеру у правовому акті, який, в разі потреби, охороняється силою держави. Тут воля переплітається з владою: воля не має соціальної ваги, якщо її реалізація не забезпечується владою, яка при потребі може застосувати примус. У той же час треба мати на увазі, що не можна звести сутність влади до примусу, до насильства.

Джерела конституційного права є результатом право-творчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини - відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей права, але для конституційного права така комплексність має особливе значення. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це властиво для цивільного та кримінального права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право - цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституційному праві і матеріальні, і процесуальні норми об'єднуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, вимогами законодавчої техніки. Співвідношення матеріальних та процесуальних норм в джерелах конституційного права не однакове. В одних випадках в актах пе-реважають норми матеріального права, які закріплюють здебільшого правовий статус державних органів і їх ком-петенцію. Це, так би мовити, статичний бік державно-правового становища суб'єктів конституційного права.

В інших випадках завданням актів є встановлення процедури (порядку) діяльності державних органів. Типовими у цьому відношенні є різноманітні регламенти, які детально впорядковують процедуру діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

Впорядковування процедур - важлива умова ефективної роботи державних органів, дотримання ними законності і правопорядку. В більшості випадків законодавець цю проблему вирішує досить просто: в одному документі він об'єднує матеріальні і процесуальні норми (причому співвідношення їх, як правило, складається на користь матеріальних норм). В деяких випадках процесуальні норми об'єднуються в один структурний підрозділ правового акта. Так, наприклад, в Законі про громадянство України в редакції від 16 квітня 1997 р. процесуальні норми зосереджені в основному в розділах 6 ("Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства України") і 8 ("Оскарження рішень з питань громадянства"). Такий спосіб організації правового матеріалу не є випадковим. Очевидно, немає рації видавати окремий акт, який реалізував би процедури, пов'язані з набуттям чи втратою громадянства України.

І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи діяльності політичних партій, інші документи політичного характеру), соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських об'єднань), соціально-психологічні (рі-зноманітні психологічні установки, мораль).

http://yurist-online.com